Людмила
Бондарчук
Простіть, бабуню
Я запалю свічку пам’яті по своїх
рідних, які відлетіли у вирій
голодного 33-ого…
Оповідання
Тут
так само шумить трава, так само хитається над ставком очерет, так само пливуть
хмарки і небо все того ж кольору. Це колір очей моєї бабусі – Марії.
Коли я згадую бабусю, то завжди уявляю її
очі : великі, блакитні, і чомусь вони дивляться на мене з докором. Я відчуваю
свою провину. Чому так рідко
приїжджала, поки
бабуся була живою? Чому взагалі так мало знаю про неї?
Відчувала ж, як
благали її очі, як їй хотілося тепла моєї душі.
Мені не потрібно дивитись на фотографію,
аби зринуло в пам’яті її обличчя. Для цього досить підійти до дзеркала, бо
я – маленька краплинка від великої
краплини – Марії.
Тепер я часто замислююсь : напевно, Бог
недаремно посилає в світ людей,
обираючи для
кожного певний день. Марія народилась на першу Пречисту. І, може, від того вона
так була схожа на Матір Божу : таке ж вистраждане обличчя, у зморшках-хмаринках,
які поступово розгладжувалися, коли вона говорила зі мною – тоді очі її тихо
сяяли і все навколо освітлювало сонце її посмішки.
Замолоду вона
була дуже вродливою, і навіть біль, що оселився в цих очах
від пережитого,
не міг подолати цієї краси.
У дитинстві була тендітною, але встигала
всюди, батько не міг нахва-литися – на всі руки майстриня. Коли дівчата йшли на
вулицю бавитися, Марічка сиділа за верстатом і мережила візерунки на рушниках.
А рушники її були найкращими на селі. До всякої роботи була здатна, все горіло
в її руках.
Підростала, і вже не один хлопець позирав на
її швидку та гнучку постать. А зустріла якось на вулиці Левка – і запалили душу вогники його очей. Побралися,
і хоч багато було навколо горя і сліз – не помічали того. Жили ласкою, гріли
одне одного теплом, надіялись на діток. Левко теж був до всього беручкий,
збудував невеличку, але свою, хатку. Марія все зробила,
1
щоб було у ній,
як у квітнику. А ось і синочок народився : білоголовий, як мама, кароокий, як
тато. А за ним ще трійко міцних окатих дітлахів побачили світ. Усіх колихала і
в співанках своїх прохала Долю бути ласкавою до її дітей.
…Йшов 1933-й рік. Хата все пустішала й
пустішала, а діти замість того, щоб рости, ставали все меншими і меншими.
Боліла душа…
У селі почастішали похорони і кожного разу
від жаху здригалося серце :
“Боже, віджени смерть від мого дому.
Забери мене, але хай живуть оці крихітки”. Вдень ходила на роботу до колгоспу, а ночами пряла
і ткала, щоб хоч щось можна було продати або виміняти на будь-який харч для
дітей.
А людей вже не
хоронили поодинці, а збирали цілі вози мертвих, а подекуди
іще живих, і
звозили до загальної ями. У сусідній хаті батьки повмирали,
залишивши двох
дівчаток, які вже не вставали і були більше схожі на мерців.
Їх забрали разом
із мертвими батьками – все одно не виживуть – і скинули у спільну могилу. Проте
вночі старша опритомніла від холоду, вибралася з-поміж мертвих тіл і витягла
меншу Катрусю. Благала її повзти до сусіднього
села, до тітки,
тягла за собою. Гризли дорогою молоді корінці, злизували росу і повзли –
хотілося жити. І звідки взялись сили у таких тендітних фігурках, де вже майже
не було тіла, а сама лише душа? Але вони таки доповзли, жага життя перемогла…
(Багато років потому я гостювала у однієї із сестер у її київській квартирі і
слухала розповідь, спокійну, без
схлипів, без нервових зривів, про те, як дві крихітки обдурили смерть). На
жаль, не всім це вдалося.
Була неділя. Ще тільки починало сіріти.
Марія лагодила останні речі, складала їх у вузол і чекала на свого Левка, а він
чомусь все не повертався.
Нарешті
з’явився, був білий і йшов дуже повільно.
– Що тобі, Левку?
– Марічко! Нікого мені так не жаль, як
тебе молоду.
– Чому кажеш таке?
– Мені жаль, що залишишся ти сама, така
молода, з чотирма дітьми.
– Левку, прошу тебе, не треба!
– Марієчко… Прости… та я зараз помру.
Не встигла нічого сказати, а він уже
поволі хилився по хатній стінці та й зовсім упав на підлогу. Кинулася, обхопила
голову, цілувала очі : “Левку, Левку, живи!.. Що ж я сама з дітьми робитиму?! Людоньки! Поможіть!..”
Лежав мовчазний і холодний. Зірвалася,
побігла до сусідів – поможіть,
порятуйте! Поки
бігала за допомогою, до хати зайшла сусідка і вкрала вузол з речами. Малий
Борис злякано виглядав із хати – бачив те, але боявся сказати.
Похоронили Левка. Знову молилася, а діти
день від дня танули, як віск. Повернулася одного разу з поля, а найменша,
Одарочка, вже холодна.
Жити не хотілося, але треба було рятувати
інших дітей. Невдовзі померло ще двоє. Лишився тільки найстарший, дев’ятирічний Борис.
Тепер вона часто йшла і не знала куди, говорила сама з собою. То їй ввижалося,
що бачить по-переду постаті покійних дітей та чоловіка – вона бігла, щоб
наздогнати їх, чула їх голоси. Коли приходила до пам’яті, перше, за що думала, – Борис:
-
Я повинна врятувати його.
Була худа і бліда. Але ті величезні
барвінкові очі не втратили своєї сили.
Колгоспний
бригадир, рожевощокий і пихатий, часто кидав недвозначні погляди на молоду
вдову.
– Ну що, Маріє! Не захотіла вийти за мене,
ось тепер маєш. Хочеш жити,
мусиш бути зі
мною. Приходь сьогодні вночі на берег. Я тобі щось поїсти принесу.
– Господь з тобою! Та в тебе ж жінка, діти. Не прийду, не жди.
– Пожалкуєш, Маріє!
Наступного дня лютував, обзивав
брутальними словами, почав слідкувати за кожним рухом. Мовчки терпіла – до кого підеш скаржитися? У
хаті ж було геть порожньо : все, що
можна було виміняти на їжу, розійшлося вже
3
давно, і надії
вижити не лишалося.
Якось, працюючи на полі, в повному відчаї,
сховала за пазуху три бурячки – не для себе, для Бориса. Бригадир помітив,
вишкірився : “Я ж казав, що
пожалкуєш!”
Закон про три
колоски спрацював безвідмовно : за три бурячки отримала три роки таборів.
Як пройшли ті три страшні роки, бабуня не
любила згадувати, мабуть, воліла б забути їх. Але як таке забудеш? Весь час не
давала спокою думка : “Син же як? Пропаде…” Серце рвалося з розпуки.
Борис, мій тато, вижив. Побачивши маму,
обхопив її своїми тонкими ру-
ченятами і все
дивився на неї, дивився… Не плакав –
плакати його відучили
в інтернаті.
Борис закінчив школу, здобув вищу освіту,
серце матері сповнювалося гордістю. Одружився, народилася доня, назвали
Людмилкою. Та, мабуть, смерть не могла простити йому того, що тоді, в 33-му,
він вирвався з її пазурів.
Виріс правдивим, адже так вчила матуся,
працював інструктором у райкомі. За скаргою, що надійшла з одного з колгоспів,
виявив, що голова наживається за рахунок селян, спекулюючи худобою. Повідомив
про факт крадіжок першого секретаря, комуніста зі стажем, але той «порадив» не
сунути носа в чужі справи. Він не послухався. Від того часу і почалися
неприємності. З посади звільнили, але партквиток і трудову книжку не віддали,
заборонивши таким чином переїзд в інше місце. Вчорашні друзі просто перестали
його помічати – адже тебе попереджали! Вразливий, дуже
боляче реагував
на явну несправедливість, аж чорнів від безсилля. Два місяці нервової перенапруги
– і смерть таки добилася свого. Марія залишилася
зовсім одна.
…Бабусю Маріє! Я лише тепер, маючи своїх
дорослих дітей, починаю розуміти, яким світлим промінчиком була у Вашому житті,
як Ви потре-
бували мого тепла
і любові. І картаю себе за те, що так мало часу залишалося для Вас.
Мені і зараз болить, коли згадую Ваші
мозолисті руки, котрі в кінці життя так тремтіли, що навіть їсти Вам було
важко.
У дитинстві я
любила розчісувати Ваше довге сиве волосся і заглядати у Ваші очі. А Ви мовчки
дивилися на мене і посміхались, і не було в світі людей, щасливіших за нас.
Моя бабуню! Мені Вас так не вистачає, так
хочеться притулитися, як
у дитинстві,
поцілувати Ваші натруджені руки. Простіть мене, бабуню…
…Тут
так само шумить трава, так само хитається над ставком очерет, так само пливуть
хмарки над селом, а небо того ж кольору.
Кольору очей моєї бабусі – Марії.
